Jan. 5th, 2010
31 грудня 2009:
В останній день мені не сумно. Він вже не дивиться на мене, просто мовчки стоїть у напівтемряві, напівсвітлі. І з кожної точки до вершини однаковий шлях. Упертися лобом в купол. Своєю крихкою кулею, срібним черепом, містилищем збитих жовтків, гоголем-моголем – в суть. Повільно пропливаюча Рожева Квітка теплої щемної таємниці також зупиняється. Зупиняється і не дивиться. Мовчить. Випромінює безкінечність точок різних опор і різних сфер. Величини.
В останній день, тому, що останній: тут, там, всюди. Тому що останній.
Точки різні. Вони вибухають безладно, неконтрольованим салютом, феєрверком, квітами, зорями, червоною ікрою, кров’ю.
І ось нарешті вони. Стадо слонів.
Хмара, слони, ноги…
Хмарні слони безладно штовхаються, вгинають землю, здіймають куряву, кружеляють, змішуються одне з одним. Зрештою, несподівано витягуються в струнку лінію: у лісі, ой, у темному, де ходить хитрий лис, росла собі ялинонька і зайчик з нею ріс…
Пішов сніг.
Пішов рік за снігом прямо.
Прийшов новий. Новий?
-Знайди собі кращого…
Ми не розмовляємо. (Цього року у нас навіть немає ялинки і щось навіки сказало: бай-бай-бай, навіки засинай!) відтінок болю, суєта непотрібних розмов, неїстівний салат, бездарне гелготіння телевізора. І треба закрити останнє вікно.
По всьому дому тріщить підлога:
-Знайди собі кращого.
Батареї істерикують цієї зими якось особливо. Ревність? Ти залишив щоденник. А я – ні. Я – не вийду. Тюрма. Стук.
Зрештою, хоч за якісь ниточки буде шанс розмотати клубочок, клубочки, клубочища намотаних днів, хвилин, секунд, років, десятиліть. Тоді, пам’ятаю, зима була люта. Я так тішилася, аж поки не розквасила собі носа в Ботанічному саду (саме з того часу маю ледь помітного грецького горбика), катаючись на санчатах. Ти купив мені морозива. І це було цілком у Твоєму дусі: пригостити донечку морозивом в січні.
«Сьогодні я прокинувся рано…» – і так на кожній сторінці. І так кожного, майже Божого дня! Ти прокидався, щоб бути самому, щоб втихомирити і приборкати рій своїх думок. Ох, який мені більний і гострий Твій біль, Твої муки. На 47-48 сторінках «Музею покинутих секретів» (О.Забужко), я нарешті знайшла про НЕЇ. Про Ту, через Яку, за Яку – ТЕБЕ БУЛО БИТО, НЕВИЗНАНО І, ЯК ТИ САМ ПИСАВ: ПРОКЛЯТО!!! І тут же постав мій персональний провал в аспірантуру з ТВОЄЮ темою, що ще раз потвердив мої здогадки, бо я впізнала «бабисько» і згадала (вірніше ніколи не забувала, як ридала на сходовій клітці в ЇЇ будинку, після розмови з НЕЮ. «У мене є листи вашого батька (вочевидь покаянні, інакші чи зберігала б вона? Справді, як він посмів писати оту статтю та здіймати свою малопрофесійну руку на такого кучерявого титана?), але я вам їх не віддам». От і все. Крапка. А він, бідолаха на кожній сторінці, щойно прокинувшись: каявся, каявся, каявся.
І тут би якраз процитувати хоча б рядочок з Твоїх «Щоденникових записів». Але зовсім не Новорічна історія вийде тоді. Та й зло бере від того, що не варта вона була отих ТВОЇХ мук. Ти ж не знав, що прямо за Тобою, їх волочитимемо і ми: мішок дірявих і порохнявих лах-таємниць, зізнань, історій, легенд. Цілий світ страждань, сліз, що зробили тіло кам’яним і неповорухким: бо мусиш же нести все це і Ти. А за що? Щоб чиясь, вкрита новорічними блискітками історія, стала ще блискучіша?
Сніжинки – нулі. Летять собі з неба, витворюючи затори, бруд, непролазність. Це – історія? Черговий рік пішов, черговий прийшов. Витріть дошку, полийте квіти, поскладайте крейду. Відкрийте зошити, пишіть:
5 січня 2010.
…А може все не таке вже й сумне? Прийде зеленоокий винахідник і попливе, зажуриться хляпанка брудними калюжами. Щось зацвіте, а щось полізе із землі. Сотка тюльпанів посаджених майже мною восени – це вам не жарти. Це – факт краси і перемоги. Буде гарно, буде сонце, буде небо, буде сміх і Ти (вже тепер я про ТЕБЕ) скажеш: ти не знайдеш собі кращого, бо кращий вибирає найкращу і їсть з нею зелені яблука, сидячи на зеленому горбочку… а може і… сливи, а може і… вишні?