Ціль

28 червня 2009 Галя Тельнюк

поділитися:

Очевидно, але це є і фактом, що у мене настав час самотності і пустоти. Я одна-однісенька на цім світі і ніхто не зарадить мені ні дзвінками, ні словами, ні пестощами. Я усихаю паралельно зі своїми думками. Я навіть не намагаюся їх воскресити чи примусити себе працювати: для чого? Хто це прочитає? Але навіщо мені щоб хтось щось прочитав? Навіщо? Навіщо? Дім тиші стоятиме і навіть якщо він розсиплеться на попіл – тиша залишиться в ньому назавжди. Треба повернути те, що я бачу щоденно : і це- моя сліпота. Повірте, що я достатньо кмітлива, щоб ось так зараз сісти і почати писати роман. Я не знаю чи холод я чи вогонь: постійні сумніви привели мене до того, що я нічого не запитую у своєї душі. Я просто вірю, що вона вічна, але чому вона вічна, якщо моє тіло смертне? На що вона буде здатна, коли мої руки зітліють. Куди подінетесь ви? Боже мій, прости мені мої банальні фігові речетативи. Гидко навіть читати.

– Я не сплю. Я прошу Вас, відреагуйте на наше прохання. Треба бути разом? Не треба писати грубо. І до речі, це зовсім не інтерв’ю, це життя.

Я іду по вулиці (брехня, бо я не ходжу по вулицях, як і всі я ними пересуваюся автомобілем). І от знову містика: усі сплять. Кажуть, що почався дощик. Моросить. Пішов дощ. Як же воно гуде, як дитина і замовкає раптом. Дощ. Добре, Ти кажеш добре. Я люблю Тебе. Ти, Ти… прости мені, що я зовсім не така довершена, як може Ти собі уявляв.

Ти чуєш – шумить. А я люблю Тебе, хоч може Ти і не віриш моїм словам.

Вона біжить по жовтій стіні, оминаючи якусь коричневу зовсім букашку. В букашки панцерне тіло і це загрозою дише. А вона – пустотлива ідіотка пронеслася біля нього. Тиша. Я і світ. Я і моє життя: хто скаже коли? Тре6а себе бити по рилу. Рило – це те, що зникає щосекунди. Ми зникаємо, а нам здається, що ми повноцінно живемо.

Мені досить читати. Я знаю більше ніж треба тому, хто хоче сказати щось. Мені треба перестати їсти і пити: я вже все з’їла і випила на віки! Мені треба перестати плакати: мої сльози затопили світ. Мені треба перестати спілкуватися зі світом: я – одна. Я – стара Фатьма, я – Офелія під водою, я – убита Нільгюн, Яяяяяя. Хто заплаче за Тобою? Хто покличе Богів і яких, якщо вони розподілені і знають кого жаліть, а кого проклясти. Хто сказав, що Боги клянуть. ТИ? Дощ закінчився і у мене кров на вустах. Я не засну. Тепер я знаю, що серце моє – крила метелика, а думки – камінь. Знову пішов дощ. Але його короткочасне кокетство вже трохи дістало: я люблю повноцінне поклоніння. Ну от, тепер розплакався. І мені стало краще: хлюпай, я люблю втішати.

І тепер не думай питати. А ти запитав, а потім сказав: дождався.

Чи був Ти колись в холодній кімнаті? Спробуй все використовувати для себе. Все – добро. Не вір: зло прийде і роз’їсть твоє серце. Думки – туман, не вір їм. Я хочу, щоб ти ліг спати і був сильним і добрим на ранок: завтра не буде війни. Її не буде ніколи. На жаль, час боїв закінчився. На наше подвір’я знову зайшов дощ. А ти кажеш, що він не припинявся? Ха-ха! Спитай у гороха та помідорів – вони мудріші. А от і комарик. Ти навіть назвав його дорогим та пішов наливати мені пиво (я попросила, хоча вже і не жарко). Безніско (художник), жмакана лампа (привезена з Америки, але шведського виробництва), ірландська рукотворна картинка в рамочці, The History of Art in pictures, вітер надибив наші прикраси на вікнах – вони тепер як вітрила. А ти закрив вікно і згадав про те, що Майкл Джексон помер. Повторне «вскритіє» – так плеще інтернет, а мені боляче і сумно, і сльози застигають в рухах його тіла: не треба, не вмирай! Мені не байдуже.