Сьогодні вночі мені спати не хотілося...

Сьогодні вночі мені спати не хотілося.  Думки, спогади так обліпили мене усю, що годі було поворухнутися. Здавалося, що вони лазять по кімнаті по ліжку, по столі і вже самі між собою розмовляють, сперечаються, сваряться, а деякі з них навіть затіяли відверту своєю брутальністю бійку. Це знову я про те саме: про те, що стосується лише нас персонально, бо  раннім ранком 31 серпня 1990 року передчасно помер наш, ще зовсім молодий, батько Станіслав Тельнюк. І коли вже 19 роковина і досить таки великий (а може й більший) шмат життя за плечима, все знову бачиш по-старому, точніше дуже свіжо, ранньо та болісно. Мені особисто немає чого рошифровувати зараз із того далекого 90-го, мені й тоді вже все було зрозуміло. І я свідомо не хочу вкладати це в якісь терміни, пояснення, форми, психологічні конструкції. Мені, як і сто років тому хочеться, якщо і говорити, то лише про те, що справді болить.

…Я пам’ятаю ту ніч. Я пам’ятаю. Ніч. Печеніжин. Вірніше, поблизу нього. На ліжку вузькому, де усі думки впираються в пофарбовану  маслом стіну, витягнувши загорілі ноги лежало передчуття, а хвости диких смерек не давали йому заснути: треба було  відмовитися від думок про вас, маленьких і незахищених, щоб якось зосередитися  і не розридатися від безвиході, що масляною стіною вперлася в очі. Шуміло та дзвеніло, а за вікном  панегіриками гойдалися в’язки грибів з кутка в куток, стукаючи сухими своїми тілами об скло. Сон у маленькій кімнатіі будинку відпочинку також не знаходив собі місця, кидаючись від тіла до тіла: спіть мої любі. Вам спати недовго – щонайменше віки. І ми спали упокоєні вірою, що ще так довго і солодко спатимемо. Ви, малі мої діти, що подібно кошенятам інстинктивно мали б передчувати нещастя, цієї ночі спали і думали про квітку едельвейсу. Маленький хлопчик, що відпочивав у сусідньому корпусі був симпатичним кирпуном і хотів подружитися з вами. А ви насуплено мовчали. Ви щось знали про нього таке, що нам вже було не до голови… пізно вираховувати, бо те, що  для вас було очевидним, для нас виявилося заплутаною грою передчуттів. Ви знали про неминучість похорону, а він про неминучість  Нью Джерсі. Ви вже не грали з ним в його гру, а він ще не знав, що вже грає на іншому полі  якого ще не бачив на власні очі. Ви були ще зовсім маленькими, але , вже так  все добре відчували! Це була мудрість і печаль про яку ви скажете нам пізніше. Але я все ж пам’ятаю ту ніч. І сьогодні знову перед моїми очима  сходи. Кам’яні, сірі. Я плачу, бо не знаю, як житиму далі! І всі скорбно так мовчали у моєму сні. Медсестри, лікарі, письменники, актори, редактори, жінки, чоловіки, комуністи, рухівці, не рухівці, музиканти, поети, поети, поети. Чомусь так було багато поетів і всі читали якісь таємні документи або на крайній випадок вірші. Усі трохи після тюрми, трохи після заборонення, трохи після таємних операцій та допитів: кожному хотілося викласти свою особисту легенду боротьби, кожному хотілося бути хоч трішки героєм. Усі щось знали таке!.. Мені залишалося присоромлено мовчати  серед усього цього паперового воїнства. І я мовчала, щоб вони не побачили, що плачу я від сорому за них та їхні рожеві щічки. А що – вони ж настраждалися! Вони – переможці, тому і вспотіли від труда праведного: починалися ж буремні 90-ті. І їхні перші романтичні  фінансові накопичування  і солодка круговерть від них не давала ще ясно зрозуміти, що вони лише маленькі живі гвинтики у величезному двигуні світової незбагненої машини. А коліщаткам та гвинтикам вже якось навіть непристойно лупити себе кулаками в груди і базікати про національне питання, тим більше про якесь там державотворення.

Але я повертаюся знову в ту ніч. В ту ніч, яка розділила наше життя на дві половини: до і після. І якби Ти не помер тієї ночі, то напевне ми б шукали і далі виправдання цьому Світу і це, можливо, давало б наснагу. Але наснаги не було, вона зникла на Байковому цвинтарі, а замість неї витворився біль. Що приходить раніше: знання чи біль? Чи передчуття?

Стаття, яку хочу запропонувати, була написана давно. Але вона потрібна сьогодні як ілюстрація маленького шматочка ще не зовсім далекої історії: http://tiny.cc/1c54Z