20 років...

Поїзд рушив. Пам’ятаю, що я стояла в коридорі і дивилася у вікно: київські будинки, дерева, люди, собаки, хмари набираючи швидкість, втікали від мого погляду. Нашою кінцевою метою були Чернівці. Перший Всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Рік – 1989. Вже близько року ми жили тільки цією подією. І це була не лише підготовка у музично-вокальному сенсі. Власне, я – друкувала усі матеріали «Рути», тобто готувала документацію. Так склалося, що з організаторами фестивалю ми були знайомі досить давно: спілкувалися, захоплювалися ними та їхніми романтичними революційними поривами та подвигами. А що, проштовхнути на совковому просторі Перший Всеукраїнський – було зухвалою витівкою. Здавалося, що від самої думки, що всі учасники будуть співати лише українською, можна було збожеволіти. Це перший фестиваль в історії Української Радянської республіки, де мова була одна – українська! І це було умовою фестивалю. І це викликало обурення та «праведний» гнів у тих, хто « хатєл пєть па-рускі». Главноє музика, – говорили вони. – А прі чьом тут язик? І справді, при чому? Нарешті з сусіднього купе запахло відбивними, огірками і ще чимось. Коля Павлов, Ірина Білик та Оля Джигирей їхали в сусідньому з нами купе. Всі піднесені, схвильовані. – А какіє у вас будут плат’я? – Це Біличка цікавиться нашими концертними «нарядами». – Хороші. Ми усі між собою знайомі досить добре: відбіркові тури, студія звукозапису (ДеЗеЗе) і т.д. – починаємо філософствувати на теми музики. Мене мучає одне питання: чи несемо ми відповідальність за людей, коли виходимо на сцену зі своїм, персональним світобаченням? Коля Павлов говорить, що так думати артист не може, бо повинен плювати на публіку з високої гори, не думаючи про наслідки. – Ми дарім ім радость. Вот і всьо. – А я вообще об етом нє думаю. – Щиро зізнається Ірина. – Главноє стать знамєнітим, чтоб музика била саврємєнная. Паетому лучшє виходіть замуж за звукорєжісьора у каторава єсть клавіши.

В Чернівцях, коли оформлялися в готель, я зауважила, що Ірина Білик за паспортом Бєлік. – Навіщо ти виступаєш під іншим прізвищем? – Так сейчас будет лучше. Ви тоже можетє ізмєніть фамілію, правда она у вас і так укрАінская. Вона зробила наголос на другому складі, продемонструвавши тим самим свої глибокі знання російської.

В Чернівцях особливий клімат. Я захворіла першою. На сцену ми вийшли, коли температура у мене була майже 40. А потім захворіла Леся. Отже, на другий тур ми взагалі ледь доповзли до Зеленого театру. Але юні наші організми стійко витримували такі дрібнички: ми відспівали свій номер, а потім слухали інших учасників. Всі співали про Україну, про мову, про батьків та дідів, про босі ноги, про орлів та соколів, яких треба було пробуджувати. Наш репертуар не вписувався: Павло Тичина «Я стою на кручі», Павло Тичина «Арфами» (музика Лесі Тельнюк), Тамара Мезенцева «Пролетіло літо»(музика Олександра Мельника). Навіть Білик додумалася співати про зозулю, що цілком лягало в українсько-патріотично-тужливий орнамент символів та образів затовченої, приниженої неньки-України. Всі знову щось від неї (неньки) хотіли: бодай шматочок пирога, що підходив неначе на дріжджах грядущих перемін. Переміни! Мають статися переміни! Все буде інакше! Як так зробити, щоб бути в списку перших обласканих, перших нагороджених? В повітрі пахло революцією, мєнтами, неспокоєм, суєтою, істеричною піднесенністю, що зривалася на фальцет і змушувала безпричинно плакати. І people у вишиванках, схопившись за руки, витворили величезне коло, яке почало рухатися швидко, дуже швидко. Не зовсім в такт, підстрибуючи одчайдушно співали together: піду втоплюсь я у річці глибокій! Шукати будуть не скоро знайдуть.

-Так ось, що їм усім було потрібно?

-…

Ми з Лесею не пішли в «коло» і вирішили більше не займатися музикою, хоча видимих причин до цього у нас начебто і не було: ми стали дипломантами Першої Червоної Рути. А ще пісня «Пролетіло літо» стала кращою піснею фестивалю. Декілька місяців по тому ми мужньо трималися. А потім придумали цикл стьобних «мрачних»пісень про Леніна (Читанка. 2 клас), які виконували для близьких та рідних вдома під фортепіано (було дуже смішно) і… заспокоїлися, вірніше сказати стали тим, ким ми були завжди. Ми продовжували робити те, що любили, ми продовжуємо робити те, що любимо. А «коло» змінює свої забарвлення, до нього додаються нові персонажі, звучить «нова» справжня українська музика: «Кропива», «Калина за вікном, дівчина під столом», «А я не скорилася!», «Юний орел» і т.д.

– Пройшло 20 років. Щось змінилося? Як ти думаєш?

– Звісно, стало ще гірше.

– Але ж ми несемо відповідальність за тих для кого усе Це робимо!

– …

– …

– …

– Я думаю, що SalveRegina та AgnusDei Б.-І. Антонича варто виконувати з рок-гуртом та хоровим колективом. Буде переконливо.

– …